Через два з половиною роки після гуру-дікши я потрапив до ашраму Гуру в Індії в місті Харідвар. Тоді я прийняв ще дві ініціації – санскар та санкальп дікшу. Ці дікші та можливість бути в присутності Гурудева є основне за чим я тоді відправився в мандрівку до Індії.
Багато чого цікавого відбулось під час цієї поїздки. Можна, наприклад, розповісти про санскар та санкальп дікши, котрі зі мною там трапились, але це та інше уже треба писати як окремі історії. Тому обмежусь деякими фрагментами мого духовного паломництва.
Після святкування Гуру Пурніми Бабаджі збирався одразу поїхати, здається в Делі, у справах. Але залишився в ашрамі ще на 5 днів. Було багато учнів і просто відвідувачів, як індусів, так й іноземців. Щодня Бабаджі сидів зі всіма, інколи щось говорили, а інколи просто сиділи, але в основному до Бабаджі підходили за благословінням. Для багатьох індусів відвідати святу людину та отримати від неї благословіння це майже як обряд (на зразок сповіді й причастя у християн перед Пасхою), тому багато хто фотографувався на пам'ять. Одні приходили, інші, виконавши намічене, йшли далі. В ашрамі та біля Бабаджі щодня було багатолюдно. Тому Бабаджі сказав, що поки будуть люди він буде в ашрамі.
Вся та кількість люду, що з'їхалась на Гуру Пурніму, адже це свято шанування гуру і святих людей, створювала певну атмосферу. Попри таку кількість людей ашрамовська їдальня годувала всіх безкоштовно. Були дні, що багатьом їсти приходилось на вулиці, до такого ашрам теж був готовий. Все було спокійно та організовано, а ще й присутність в ашрамі Бабаджі перетворювало це місце на прекрасну дева-локу (обитель богів). Атмосфера свободи та ніжних люблячих енергій Бабаджі магічно впливала на всіх. Звісно, хотілось, щоб Баба подовше залишався в ашрамі, але багато хто теж від'їжджав – людей ставало менше і, врешті-решт, прийшов час й для від'їзду Бабаджі.
В той день він сидів зі всіма, як зазвичай, але ми вже бачили рух, що свідчив про від'їзд. Більшість, я думаю, серцем відчували симптоми скорого прощання з Гуру. Щось подібне було описано в Шрімад-Бхагаватам стосовно Крішни, коли він від'їжджав з Двараки.
Бабаджі встав з крісла. Сказав усім дякую, і попрямував до автомобіля. Багато хто з учнів, а це в основному були вже не індуси, а іноземні учні, пішли на вулицю в надії продовжити момент перебування з Гуру. Бабаджі сидів в автомобілі, але до нього ще підходили учні, і через відкриті двері він продовжував благословляти. Я помітив, що у декого були навіть очі на мокрому місці. Але зрештою двері зачинились і машина поїхала. Був вечір, і Сонце, теж подібно Бабаджі, збиралось зачинити двері та поїхати за обрій до наступної зустрічі.
Коли Гуру поїхав, я відразу пішов до Ганги, трохи посидів на березі та вирішив не відкладати похід у дарк-рум. (Дарк-рум – це темні ретритні кімнати для практик медитації та самадхі. Дозвіл на перебування в дарк-рум Бабаджі мені дав раніше.)
Одже, Бабаджі поїхав, а без Гуру в ашрамі стало пусто, тому, крім практик, мене нічого вже не приваблювало. Через годинку-дві я був у дарк-рум і приготувався робити аскезу.
В темній кімнаті я пробув дві ночі та два дні. Про моє перебування там, так само як і про санскар та санкальп дікші, треба писати окрему історією, тому обмежусь тільки самим фактом наявності такої події.
Після дарк-рум залишалось до відльоту з Індії ще шість днів. Разом зі своїми друзями-попутчиками ми витратили цей час на відвідування святих місць Харідвару. Ми були на гхаті Хар Кі Паурі – це місце, де Вішну пролив одну із крапель Амріти (нектару безсмертя). Відвідали Мая Деві темпл (шакті-пітх, місце де впав пупок і серце Сіти – дружини Господа Шиви). А Дакшешвар Махадев темпл, виявляється, знаходиться за півтора кілометра від нашого ашраму, тому туди ми часто ходили. Це місце, де Праджапаті Дакша робив відому вогняну яджну і де Сіта принесла себе в жертву. Там знаходяться два храми, це дуже особливе місце. Також неподалік від цього місця є ашрам та храм-усипальниця відомої сучасної святої Анандамаї Ма, все там збудовано з білого мармуру. Ще є Манса Деві та Чанда Деві темл та багато інших місць, але потрапити туди ми вже не встигли. В Харідварі якраз проходив релігійний фестиваль, і пересування містом було ускладнене – у трьохсоттисячному Харідварі знаходилось більш як три мільйони паломників, заїхати та виїхати з міста теж було дуже складно.
Громадський транспорт (автобуси) були відсутні на період фестивалю, а приватні таксі відмовлялись везти нас в Делійський аеропорт. Кажуть, що Господь Шива не хотів нас відпускати з Харідвару, хотів, щоб ми залишились. Ми б з радістю ще залишились надовше, але в авіакомпаній свої закони та правила, тому ми попросили благословіння у Шиви, Матері Індії та подумки у Гурудева на успішне повернення додому.
Ми дісталися до аеропорту за годину-півтори до початку реєстрації на рейс. Отже, все врешті-решт склалось добре, хоча на дорогу з Харідвару в Делійський аеропорт ми витратили 15 годин. Зазвичай цю відстань, яка трохи більше ніж 200 кілометрів, таксисти долають за 4-5 годин.
Ми успішно прилетіли додому. Я одразу ж включився в роботу.
Кожен по-своєму сприймає Індію, її культуру та особливості. Для мене Індія стала другим домом. Я житель села, тому особливого комфорту мені не потрібно, навіть славнозвісний індійський бруд мене не турбував, чи то я був там де його мало, чи не помічав, чи може просто не за тим приїхав. Індія прийняла мене як сина і я також прийняв Індію. Щодня з даху ашраму я дивився на Гімалаї та просив їхнього благословіння. Індійці були дуже привітні та щирі, намагались при нагоді допомогти не просячи нічого взамін. В Індії мені було просто.