Бабаджі вийшов з терміналу аеропорту швидко, ніби підліток (принаймні, мені це так здалося). Щира посмішка, як Сонце, осяяла зустрічаючих, серед яких був і я. Всі ринулись, щоб привітатись. Виглядало це дуже зворушливо. Бабаджі кожного благословляв, а я, як зазвичай, був останнім, до кого б мали торкнутись руки гімалайського Махайогі. Але зі мною цього не трапилось – Бабаджі, можна сказати, втік від мене, попрямувавши в бік автомобіля. Всі отримали благословіння крім мене. Мене це не засмутило, хоча й було якесь дивне відчуття, яке не можу пояснити. Можливо, я ввійшов в поле цієї великої людини, і мій стан почав змінюватись. Я був дуже близько біля Бабаджі, навіть встиг зблизька розгледіти взуття та чорне як смола волосся. Однак благословіння пройшло повз мене.
Разом з іншими я поїхав слідом за Бабаджі, туди де він мав прожити наступних 5-6 днів.
Попри тривалий переліт з пересадкою, Бабаджі, за декілька годин після прибуття вже сидів серед своїх учнів та інших присутніх. Кожен підходив до нього на пранам і отримував благословіння. Дійшла черга й до мене.
Бабаджі сидів у м’якому кріслі, я наблизився й схилившись торкнувся руками його ступнів. Несподівано, коли я був нахилений, Бабаджі два рази ляснув мене по спині між лопатками навпроти серця. Удари були вправні як у масажиста. Моє тіло спрацювало ніби пружина, я раптово випрямився й наші погляди зустрілись. Все було дуже швидко та за межами логіки. Бабаджі сидів, а я стояв на колінах, тому наші голови були на одному рівні. Ми дивились один в одного і ніхто не відводив погляд. Що це було, я не знаю. Воно так само природньо закінчилось як і почалось. В тому безмовному вгляданні я отримав багато. Оскільки все відбулось поза компетенцією розуму, то він, розум, не зміг потім нічого інтерпретувати – для нього це було за межами. Ніби нічого й не було, але було майже все що треба, якісь гігабайти інформації наповнили щось незриме в мені. Вкінці Бабаджі ледве помітно кивнув мені головою, я зрозумів, що все правильно.
Я сів на своє місце і коли для всіх бажаючих закінчився пранам, ми стали свідком особливої події. Бабаджі завмер, його голова опустилась на груди ніби як джаландхара бандха. У приміщенні, де ми всі знаходились, стало тихо, всі заспокоїлись і теж майже завмерли – панувала особлива атмосфера. Це тривало хвилин 15-20, поки Бабаджі перебував у такому стані.
Кожен день ми всі приходили до Бабаджі. Отримували благословіння. Хтось приймав дікшу. Хтось просто сидів біля вчителя. Деякі ставили йому запитання, вирішували свої духовні та життєві проблеми. А дехто просто ставив запитання (така природа людини – запитувати). Бабаджі терпеливо і з великою повагою всім відповідав. В один з таких днів дікшу отримав і я.
Після дікши, ввечері я та інші знову мали зустріч з Гуруджи. Здається, що Баба навіть нічого й не говорив тоді – ми тільки разом посиділи. Коли Бабаджі уже збирався йти до себе в номер, всі встали і він, йдучи, кожного благословляв. Повз мене він просто пройшов. Це спантеличило мене, адже випадково пропустити мене він не міг. Вранці я прийняв дікшу, а увечері така ситуація. Я розцінив, це як завдання і прийнявся шукати.
Десь за годинку концентрації в мою свідомість почало пробиватися світло розуміння та усвідомлення. Насправді Гуру мене не пропустив, а благословив в такий спосіб, що з самого початку моєї подорожі як учня дав мені безцінний урок. Я зрозумів, що не слід чекати благословіння як манну з неба, чи як пташенята у гнізді, відкривши дзьоби, чекають їжі від своїх батьків. Благословіння, як і все решта, мають просто трапитись. Також Гуру натякнув в такий спосіб, щоб я не прив'язувався до нього як до особистості та до оточення навколо нього, бо це може стати пасткою на моєму шляху. І я бачив потім багатьох, хто глибоко забуксував у цьому місці, адже любов до Гуру може легко перетворитись на липку прив'язаність, а оточення втягнути та накласти свій відбиток.
Після усвідомлення уроку мені стало дуже легко і радісно. Я відчув свободу, свій шлях і присутність Гуру.
Наступного дня я вже не чекав від учителя нічого – просто стояв, як одна безкінечність перед іншою, і не заважав нічому трапитись, або не трапитись. Було видно, що Гуру прочитав мої думки. І по тому, як Гуру мене благословив, я теж зрозумів, що він мені хотів сказати. Неймовірна гра між вчителем та учнем – без слів, виявляється, навіть зрозуміліша.