Крокуючи шляхом, ми маємо не тільки підтримку, а й безліч пасток. Втрапити до них не така вже й складна справа. Пастки можуть бути де завгодно. Чим вищий підйом, тим майстернішими стають пастки. Вони не знають жалю і їх не можливо вмовити чи домовитись з ними. У них перед людською натурою є велика перевага: пастки позбавлені его і гордині, вони тихо роблять свою роботу. Пастки не засмучуються невдачам і не вихваляються перемогами, вони невблаганно роблять свою підступну справу, майстерно ховаючи сліди та маскуючи будь-яку свою діяльність й присутність.
Але пастки виконують важливу місію, без них наш шлях не мав би сенсу. Виростаючи над ними, ми стаємо ще сильнішим, вправнішими і мудрішими. У цьому процесі ми маємо великого помічника і товариша, який одночасно може бути й найпідступнішим зрадником – це наш розум, наш постійний супутник. Без розуму пасток би не було, але й не було б можливості йти шляхом. Найгірше, що може бути в цій ситуації, то це гордовитий розум. Такий розум затьмарює собою все і людина легко потрапляє до тенет створених пастками. А коли розум виявлений і виявлена його діяльність, то він може стати справжнім другом.
Рухаючись своїм шляхом, я почав відчувати, що у мене відходить потреба в деяких речах і я все більше й більше виявляв невігластво власного розуму. Це не є приємно – бачити власне невігластво. Але я розумів, що це корисно для мого духовного поступу, і щоб рухатись далі необхідно прийняти це. Така парадоксальна річ – ти бачиш, що духовно зробив крок вперед, але ще більше виявив невігластво власного розуму.
В цей же період я мав життєву потребу у розв'язанні важливих питань, що пов'язані з моєю музичною творчістю. В пошуках я годинами ходив лісовими дорогами, шукаючи відповіді на питання, котрі створили для мене час та карма. Віра в Бога, віра у власний шлях та Вчителів не давали мені можливості втратити відчуття світла в кінці тунелю, але тунель так і не збирався закінчуватись.
Буває, що розум на якусь мить капітулює і це дає можливість проявитись Серцю та природності. Так трапляється, і справжні рішення приходять несподівано, як спалахи світла в нашій свідомості, а з часом все більше і більше переконуєшся – вони були правильні.
Отже, я вирішив прийняти гуру-дікшу у гімалайського Майстра, на зустріч з яким два роки тому я не поїхав. Розум капітулював і я відчув та зрозумів, що мені потрібно через цього майстра долучитись до того і тих, з ким я з самого початку шляху мав зв'язок і що завжди було і є моїм. З кожним днем моя впевненість у прийнятому рішенні тільки посилювалась. До того ж, читаючи книгу написану цим Майстром, я побачив певні знаки для себе і все, що там описано, на 100% збігалось з моїм світосприйняттям.
У цій книзі особливою була для мене одна непримітна історія. Фрагмент з цієї історії дуже простий, але по ньому я зрозумів, що це моє. Там описувалось як автор книги вперше потрапив до гімалайської печери свого Гуру. В цій печері було чотири видатні особистості, котрі своєю духовною величчю можуть освітити небо, як би на ньому зникло Сонце. І ось, коли вони всі разом пообідали, то автор, як новоприбулий і шанобливо відданий великим святим людям, вирішив помити за всіма посуд, то Гуру зупинив його, сказавши: "Куди ти пішов, сядь? У нас немає ні вищих, ні нижчих. Ми всі проявлення однієї суті. А ті свої звички, котрі ти унаслідував від суспільства, залиш там, звідки ти прийшов. Кожен сам помиє свою тарілку." Такі слова великого йога мені були як бальзам на душу. Для мене по цій ситуації було все зрозуміло. Істина дуже часто приховується у простих речах. Те, що мені було потрібно, я побачив.
Приходить час і ми приймаємо рішення. Все трапляється, але треба почекати. Від прийнятого рішення почалися зміни і закрутились невидимі внутрішні коліщатка-механізми наміру. Я чекав майже рік і це трапилось. Моя дікша трапилась. Мій Гуру торкнувся мене і зародилось нове. Все, що я знав, було залишено за дверима кімнати, в якій я прийняв дікшу.
До дікши я себе готував. Відкинув усе, що знаю, бо розумів – тільки в порожній глечик можна щось насправді налити, а я хотів бути наповненим, тому віддав себе в руки Господа і віддав себе в руки Гуру.
Перед дікшею я ніч не спав – повторював мантру на рудракші, прибираючи перешкоди, котрі може створити розум та его. Я звертався до Господа з наміром і щиро хотів бути провідником Його енергій, а не реалізатором власних амбіцій та бажань, адже гордий розум та его можуть створити дуже хитру пастку.